5.
Петро Балей, на жаль, бачить у сьогоднішній Україні лише те, що хоче побачити, а точніше — те, що збігається з поглядами та прогнозами його улюбленця Липинського. Засліпленість одним, некритично засвоєним, хоч і справді блискучим автором спонукає його до наївних сентенцій, коментувати які (принаймні в Україні) просто ніяково: «Незрозуміло мені, — риторично запитує П. Балей, — чому український інтелігент після 70-літнього охлократично-більшовицького пекла на Україні мав би боятися свого монархізму англійського типу?..» Але ж не може досвідчений публіцист не знати, що авторитет і стабільність монархічної влади закорінені в глибокій традиції, якої Україна ніколи не мала, в «Богом-даній» легітимності, без якої наш монархізм буде так само охлократичним, як і більшовизм, тобто належатиме аж ніяк не до англійського, а до значно ближчого нам албанського типу.
Можна навести й чимало інших прикладів вибірковості авторського бачення й тенденційності коментування. Ось, наприклад, гнівно засудивши організаторів несанкціонованого похорону патріарха на Софійській площі й зажадавши супроти них найсуворіших заходів, включно з арештом і слідством, п. Балей виявляє дивовижну поблажливість щодо другої сторони конфлікту. Все, що він може сказати критичного про озвірілих омонівців, які гамселили мирну публіку, шматували українські прапори й вигукували антиукраїнську лайку («сволочь бандеровская!» — характерний заразок їхнього типово совєтського інтернаціоналізму), зводиться до вибачливих фраз на кшталт того, що не лише в Україні, мовляв, а й скрізь «на таку службу не йдуть інтелектуально розвинені й емоційно зрівноважені молоді люди», та й «весь їхній вишкіл наставлений на продукцію людини цього типу».
Не входячи тут у дискусію, чи справді в цілому світі подібні війська комплектуються головорізами й садистами, порушимо натомість суто українське питання, яке п. Балей свідомо (або й підсвідомо) воліє не помічати. Якщо на майдані зібралася переважно україномовна публіка, для якої ритуал похорону мав певний символічний, «патріотичний» сенс, а розганяли цю публіку російськомовні омонівці, з насолодою б’ючи не просто «порушників громадського порядку», а таки особливо ненависних їм українофонів (що підтверджує їхня лайка), то — який режим стоїть за спинами цих доблесних лицарів і, власне, що то за держава, задля блага якої п.Балей закликає українофонів змиритися зі статусом колгоспних рабів чи, в кращому разі, обіймачів другорядних (переважно репрезентативних, без реального впливу) посад у загалом монолітній російськомовній «держеліті»?
Відповівши на це запитання чи бодай сформулювавши його, Петро Балей мав би готову відповідь і на інше своє запитання: «Чому не посаджено за грати людей з чорно-червоними прапорцями і не почато слідства проти організаторів похорону і тактики похорону з КУНу?..» Та тому, вочевидь, що влада не зацікавлена привертати надмірну увагу до конфлікту, уважне розслідування якого здатне викрити саму суть цієї влади. Панівній російськомовній еліті куди вигідніше вдавати, нібито на Софійському майдані відбувся такий собі сплеск релігійного екстремізму, прикре непорозуміння, спричинене незрілістю української демократії, — а не вияв значно глибшого протистояння між упослідженою україномовною меншістю (поза сумнівом, схильною до екстремізму як вияву суспільної істерії) та панівною російськомовною більшістю.
Безумовно, обидві ці групи є (в політичному сенсі) «українськими» й обидві (на свій лад) підтримують українську незалежність, — що, власне, й підтвердив референдум 1991 року і що й нині підтверджують (хоч і з меншою одностайністю) результати соціологічних опитувань. Безумовно, незалежна українська держава повинна будуватися на основі порозуміння між цими двома групами й пошанування прав одна одної, — що, вочевидь, неможливо без певних взаємних поступок і компромісів. Але для цього слід передусім чітко усвідомити становище обох груп у постколоніальній Україні і специфічні проблеми кожної.
На жаль, цьому усвідомленню не сприяє та інтерпретація постколоніальних подій в Україні, що її пропонує п. Балей. «Історичні випадки 1991 року, — пише він, — переставили нас із дефензивних позицій на офензивні, і це переставлення дає нам вибір:
1) залишатися на успадкованій від Польщі і Росії інтензивній концепції внутрішньої політики поглинання "національних меншин", тобто етно-культурних груп, чи
2) прийняти екстензивну концепцію в стосунку до всіх етнічно-культурних груп — без уваги на їх статистичне відношення до гегемонної української групи».
Автор, зрозуміло, обстоює другий варіант розвитку, проти якого важко щось заперечити, крім одного: до реальної України цей варіант, як, зрештою, і попередній не має жодного стосунку, бо події 1991 року зовсім не переставили українців із «дефензивних» (себто оборонних) позицій на «офензивні» (наступальні) й аж ніяк не зробили їх «гегемонною групою». Навіть якщо признати, що українофони в сьогоднішній Україні становлять чисельну більшість (хоч усі найновіші соціологічні дослідження свідчать про протилежне), вони не відіграють у суспільстві домінантної ролі хоч би тому, що зосереджені переважно в селах, містечках, а також у маргінальній Західній Україні. Досить розглянути співвідношення між русофонами та українофонами у міністерствах і державних адміністраціях, серед промислових, бізнесових, військових, наукових, спортивних та інших еліт, аби побачити, хто є насправді «гегемонною групою» в Україні. І якщо для цієї групи ще від совєтських часів було вигідно не говорити про реальний поділ українського суспільства на русофонів та українофонів, підміняючи його суто формальним і позбавленим реального значення поділом на етнічних українців та росіян (сьогодні цей поділ взагалі безглуздий, бо в політичному сенсі всі громадяни України від 1991 року є українцями), — то для українофонів така евфемізація й містифікація свого становища є не цілком зрозумілою.
Скоріш за все, вони просто не наважуються глянути правді в очі і визнати себе меншиною, типу індіанців, на власній території. Вони наполегливо акцентують натомість свої особливі права «корінної» нації, сподіваючись із часом перетворити свій суто формальний, декларативний пріоритет «титульного» народу на реальний. Хоч яким дивом (і з якого дива) усе це має відбутися — сказати важко. «Ваші звернення до російськомовного земляка про дозвіл українізувати Україну, тобто і його, по-дитячому наївні й смішні, — пише з цього приводу Петро Балей. — Дві протилежні методи в порядному товаристві не слід примінювати: залякування і вижебрування не йдуть у парі». Замість наївного сподівання конвертувати свою більшість de jure у більшість de facto, чи не доцільніше було б українофонам відверто визнати свій меншинний статус (принаймні в усіх великих містах Східної України) і, замість якихось міфічних Богом-даних прав «корінної» нації, спробувати домогтися для себе бодай звичайного рівноправ’я з панівною російськомовною більшістю — так, як це роблять меншини в тій же Америці, спонукаючи уряд до підтримчих дій (affirmative actions) на свою користь?
6.
Власне, про це, про права особи (зокрема й ті, що забезпечуються лише колективно), а не про якусь там «ревіндикацію» чи «українізацію» мав би повести мову типовий західний ліберал, котрий зараховує себе «духово і по історичних традиціях до Заходу» та закликає своїх опонентів «говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ». Тим часом Петро Балей ані на мить не піддає сумніву самої потреби «ревіндикації», хоч і пропонує цілком інші — не кунівські, не куінівські і, навіть, не рухівські — шляхи її здійснення.
Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі — вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, збудувати в Україні відповідну «ринковим вимогам фабрику паперу» (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус «офіційности російській мові», відбивши тим самим противникові охоту «вломлюватися у відкриті двері» й послабивши таким чином «опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України».
Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої «двомовності» домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про «офіційність» російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а — про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи — йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує — і de jure, і, тим більше, de facto), а — про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів — як за старих добрих часів.
Важко сказати, чи п.Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні кращим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче мусить закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо переоцінює «хиткість» української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну — хоч би ціною було толерування некомпетентної, скорумпованої влади та дальше упослідження україномовної меншості в Україні.
А тим часом цілком очевидно, що не може бути демократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський «досвід» показує, що «суспільна злагода», «всенародна лояльність до президента» і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету — скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що «самостійництво» номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).
Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий «Маніфест української інтелігенції»). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за «нездатність до державотворення», як це робить Петро Балей, — бо ж при владі вони не були, за винятком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих «демократів» на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади — бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане українське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то це означало б тільки одне: що українське суспільство є цілком іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дають собі раду без комуністичної номенклатури.
Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і всі спекуляції на тему «а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл» — позбавлені сенсу. Бо за того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом і навряд чи найближчим часом матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що він раптом став президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший — польський або литовський. І проблем цей народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою чи Ландсбергісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату на території УССР на модерну європейську націю.
© Микола Рябчук