провінційна глобалізація
Отже, сам по собі Лакан у нас непопулярний і сприймається тільки в адаптованому вигляді: у слов’янській версії. Згідно з цією версією, східноевропейське, або центральноевропейське, якщо вже зовсім точно, прочитання полягає у підміні суб’єкта соціяльним суб’єктом (улюблена теза люблянської школи), в ідеологізації теорії, пристосуванні її до соціяльних проблем.
Проте Лакан – західноевропейський мислитель par excellence, передусім француз, тобто, представник винятково егоцентричної в культурному плані нації, світогляд котрої детермінований «трьома К»: картезіянством, католицтвом, кабінетним психоаналізом. Коли на цю еклектичну світоглядну систему вкупі з традиційно колосальною ерудицією накладається літературний (сюрреалістський) вишкіл та декадентське гегельянство кожевського гатунку, виникає такий автор – метафізичний, неплотський, зі схильністю до абстракцій, серед котрих превалює абстракція Смерти. Отож, він – пристрасний супротивник раціоналізму, «американського» за означенням.
Найцінніший внесок Лакана до філософської парадигми – поняття розриву, зяяння, яке детермінує суб’єкта, простір, культуру. Елітарність европейської філософії визначається не просто «правом на думку», а «правом на деструктивну думку». Лаканівська філософія особистости европейська тим, що потребує врівноважування насправді високим рівнем добробуту й соціяльної захищености: вона небезпечно атомізує думку, душу. Риторичний вектор Смерти, перехрещуючись із вектором прогресизму, параноїчного стимулу селфмейдменського становлення: «ou tu es premіer, ou tu es mort», ущент руйнує індивіда. У цьому аспекті відомий вислів Фройда: «Американці не здогадуються, що ми несемо їм чуму» стає неметафорично загрозливим.
Бо ненависна Лаканові Его-психологія, яку Девід Мейсі називає «класовою ідеологією емігрантів, заклопотаних престижем» , має свою соціяльну підставу. Та сама ідеологія творить сьогодні «Лакана для бідних». Я маю на увазі неперервний текст, без деконструктивних зяянь, «плебейський», «прогресистський» текст, що має «аргумент», його послідовно доводить і не знищує себе: власне, цей мій текст – вдалий приклад.
Сучасна східноевропейська думка за цим параметром стає набагато ближчою до американської, ніж до західноевропейської, копіюючи «раціоналізм» та «прогресизм». Навіть у відверто декадентському ракурсі – у вигляді ностальгії за конструктивною ідеологією, наприклад. Незвично, враховуючи, що українська філософська традиція (яку й нині в Києві репрезентують шановані філософи старшого покоління), мала завжди схильність до «чистих абстракцій», інтерпретуючи їх іноді вишуканіше, ніж «брутальний Захід». «Безкоштовне філософування» – не продукт інтелектуального маркету.
«Нерозбавлений Лакан» катастрофічно не вкладається у «грантові теми», які мають попит у вітчизняній гуманітаристиці. Тому Лакан потрапляє до поля зору наших дослідників настільки, наскільки його можна «підвести під статтю»: гендер, мас-медії, студії насильства й тероризму... Лакан лише на останній сторінці «Чотирьох базових понять» поблажливо зрікає, що всепроникність ЗМІ можна порівняти із глобалізацією Погляду у світовому масштабі. Можливо, здивую повідомленням, що Лакан не був (!) кінознавцем (!!), адже мавпування Жижека зумовило невиправдану популярність Лакана у кінознавчих штудіях (див. рефлексії Ірини Зубавіної з приводу «Мазепи» в «Кіно-Колі», 2003, №13). А політологічні спекуляції Лаканом зустрічаються, як у нас, так і на Заході (див. працю професора Есекського університету Яніса Ставракакіса «Лакан і Політичне», 2002).
Тобто, враження «моди на Лакана» – насправді поверхове, і жодного сумлінного українського фахівця з лаканівської теорії мені поки не вдалося віднайти (при тому, що в Росії є цілі школи, гуртки; а окрім того, виходить безліч статтей на культурологічному порталі russ.ru). Один знайомий, авторитетно порекомендований мені як знавець усіх лаканівських семінарів із непублікованими включно, долучився до цеї премудрости тим, що поспав одну ніч десь у близькому сусідстві, в якомусь, як запевняє, паризькому психоаналітичному кабінеті.
а жінка існує
Спроби послідовно дослідити Лакана можливі в Україні лише в контексті одної з означених тем – гендерних досліджень. Маю на увазі розробки Харківського центру гендерних досліджень та численні праці його директора, філософа Ірини Жерьобкіної, які претендують на звання «культурологічних бестселерів». Перший логічний виклад лаканівської теорії (хоча й по-феміністськи спрощений) подано у праці Жерьобкіної «Прочитай моє бажання» , в розділі «Жак Лакан: феміністський вступ». Ця книжка, назва якої перегукується з «Read my desіre» Джоан Копжек, – огляд гендерних теорій Заходу, написаний за взірцем усім відомих постструктуралістських «підручників» москвича Ільї Ільїна. Саме звідти наші (загалом непогано поінформовані) інтелектуали поповнили нестачу свого знання про «queer theory» – сукупність гомосексуальних теорій. А в наступній праці «Пристрасть» Жерьобкіній спала на думку закономірна ідея злучити дві найсексапільніші теми сучасного культурологічного простору: лаканівський психоаналіз із російським символізмом.
Проте ці книги видаються у найпрестижніших видавництвах Москви й Петербурга. Парадоксально, але попит, фінансування на витонченіший інтелектуальний продукт українці знаходять у східному напрямку. Сподіваюся, що це так не всюди, але, принаймні, у цій сфері – так.
Лаканіянці саме феміністського спрямування найлегше пробиваються до нашого читача: це Джоан Копжек («Прочитай моє бажання: Лакан проти історицистів»), Елізабет ўрос(«Жак Лакан: феміністський вступ»), Рената Салецл («(Пер)версії кохання та ненависти»). Якщо Жижек – це розбавлений до кондиції сприйняття концентрат Лакана, то Салецл – розбавлений приблизно у тій самій пропорції Жижек. І якщо Жижек витримує кондицію доступности без спрощення, то текст Салецл – дещо водянистий. Це той самий конформістський дискурс Іншого, де через жіночу мову промовляє юнгівський Анімус.
А ось Катрин Клеман, присутня у праці Жерьобкіної, не входить до списку знаних – через свою несхожість, напевно.
«Жінка, сама по собі, взагалі не існує. Вона – тіло та відбите світло».
Ні, це не Лакан. Це Жоржик Іванов, невдалий послідовник символістів, що належав до першої хвилі паризької еміграції. А Лакан такого – не казав!
Що й доводить послідовно Клеман, учениця Лакана, цілком самобутній філософ, у своїй праці «Життя й легенди Жака Лакана», в нас не перекладеній. Адже це твердження стосується лише лінгвістичних формул означування. Феміністські «наїзди» на Лакана невиправдані: його розуміння сутности жіночого у сучасності цілком дозволяє назвати його мислителем-феміністом століття. Як інакше пояснити «Jacques-ulatіons» Святої Терези з його семінару «Encore» та «Походження світу» Курбе, яким Лакан щодня милувався у вітальні як символом ХХ століття.
у термінах нестачі
Західна Европа демонструє протилежну крайність прочитання Лакана, оберігаючи «автентичність» від інтерпретації. Французька школа, під патронатом Жака-Алена Мілера, займається «лаканівською алгеброю», реінтерпретацією схем та графіків, і, віддалена від повсякдення, орієнтується на психоаналіз. Британці (переважно згуртовані у Кембриджі) пропонують систематизаторські праці-підручники: «Лакан» Малколма Боуї (Bowіe), «Праці Жака Лакана: вступ» Біче Бенвенуто; біографічно-контекстуальні дослідження: «Лакан у контекстах» Девіда Мейсі (Macey); складнішим підходом вирізняється хіба що Джон Форестер, застосовуючи великий масив художніх текстів і допоміжних теорій («Спокуси психоаналізу: Фройд, Лакан і Дерида»).
Кожне дослідження, мова якого відмінна від обох підходів – кон’юнктурно-інтерпретаторського та пуристського – стає винятком.
Таким є унікальний есей Жака Дериди «З любові до Лакана» у його збірці «Спротиви психоаналізу». Навіть місце єдиної зустрічі «метрів» (Балтимор, 1966) «грає» у контексті Едгара По – якому присвячено лаканівський есей «Украдений лист». Дискурсивна хамелеонівська здатність Дериди здається неймовірною після Лакана, який умів бути тільки Лаканом і, можливо, занадто Лаканом. Дерида чарівно стилізується під лаканівський дискурс, сповнений ліричних відступів, «флешбеків», великої кількости «lіnkіng words», посилань на маловідомі джерела, передає ритмічну модальність його мови й письма, циклічний ритм Уробороса – змія, що гризе власний хвіст. А в аналізі По він із пародійного Лакана стає справжнім Деридою, коли невимушено трансформує «лист» (lettre) у «письмо» (Оcrіture), з успішністю типово французького егоцентричного взаємонерозуміння використовуючи теорію Лакана на доведення спроможности власного «фоноцентризму».
катарсис Лакана
Яким є «автентичний Лакан» після «сурогату Лакана»?
Це Лакан, якого ще варто віднайти.
Лакан поза політикою, поза кінематографом, поза гендером, і, врешті-решт, поза психоаналізом.
Лакан – сучасник сюрреалістів, що викликав захоплення Далі й Батая, чиї найперші психіятричні опуси виходили у сюрреалістському часописі «Le Mіnotaure» (про що він не згадував уголос, дбаючи про наукову репутацію). Ці розробки неодноразово надихали тогочасних письменників: приміром, в основі п’єси Жана Жене «Покоївки» – Лаканів розгляд злочину сестер-параноїчок Папен.
Лакан – поет, який захоплювався ритмом мови істеричок («Кохана» з «Причинности психозу») і вибудував власний дискурс на кшталт верлібру чи поетичного маніфесту. Клеман у своїй праці порівнює Лакана з Орфеєм, якого роздирали на шматки адепти-«вакханки», проте він дивовижно, мов Фенікс, поставав у новій цілісності.
Лакан – волхв (magus), ментальні пастки котрого ще й досі відчуваються під час відвідування «лакан-дот-ком».
Лакан – «надто сучасний» для пост-постструктуралізму. Адже якби свого часу сприйняли теорію лаканівського «розриву», багатьох постмодерних текстів просто не існувало б як профанних. Якими вони, власне, і є.
Можливо, тоді ми почнемо перекладати й досліджувати Лакана.
©Ольга Кирилова