Критиканы!

На початку іракської кампанії один вельми шанований і дуже мені сим­патичний львівський інтелектуал у пориві праведного гніву назвав Аме­рику «цивілізацією гамбурґерів».
Тоді я обурилась: це те саме образливе й стереотипне мислення, від якого страждаємо й ми, українці, коли нас називають антисемітами. В обох випадках це свідчення невігластва: «якщо я нічого не знаю про інші до­сягнення США, крім McDonald’s, та інших досягнень України, крім по­громів під час Хмельниччини, значить, їх не існує», і бажання коштом цього самоствердитися. Але тепер це словосполучення набуло для мене зо­всім іншого сенсу.
Кевін Лемп, розумний, балакучий і навдивовижу обізнаний в українських питаннях співвласник піяр-аґенції в Чикаґо, повів нас на обід у чудову місцинку в самому центрі міста, якраз посередині між хмарочосами редакцій «Chicago Tribune» та «Chicago Sun-Times». Не по-американському смердюча, не вельми чиста, тьмяна таверна, одна з мережі «Billy Goat», була розташована у підвальчику; тут навіть був закапелок для курців (!!!), стіни були завішані плакатами, газетними вирізками, чорно-білими знімками – геть тобі львівська «Лялька» у кращі часи. На фото, як пояснив Кевін, були найкращі чиказькі журналісти, сама точка – багаторічним неформальним місцем зустрічі репортерів, а головна атракція полягала в тому, що тут досі робили справжні, не фаст-фудівські, чизбурґери. Справжність полягала не тільки в тому, що їх смажили на величезних бритванках у присутності клієнта, що це було справжнє м’ясо на справжньому хлібі, а й у самій назві: cheezborger. Те, що cheezborger – це не те саме, що cheeseburger, підкреслювали в максимально можливий спосіб. Кухарі, як і їхні попередники тут пів століття тому, хвацько перекидали м’ясо на бритванках, супроводжуючи це вигуками «cheezborger!» (пізніше я довідаюсь, що ці їхні вигуки навіть потрапили в телевізійне шоу), приказ­ками та жартами. «Першими чизбурґери смажили грецькі еміґранти, і вони так вимовляли “cheezborger!” через акцент», – пояснив мені Кевін.
І я припускаю, чому Кевін так любить цей підвальчик із його чадом, розпеченими бритванками, розпашілими й балакучими кухарями, з його «cheezborger!»-ами. Тут ніби вмить розчахнулася інша Америка, Америка часів її нуртування, невивершена, нестерильна, значною мірою неспра­ведлива країна, в тому сенсі, що їй відчутніше бракувало соціяльної спра­ведливости, Чикаґо з його бойнями, металурґією, профспілками, з брудною річкою та брудним озером Мічиґан, з мафією, із джазом і брудом, і з нами – поляками й українцями, греками та італійцями, готовими жити у місті, зовсім не такому гарному й затишному, як Флоренція, чи Атени, чи Краків, чи Львів, чи навіть Жовква, аби тяжко працювати і мріяти вивести дітей у люди. Бо працювати тяжко тут – це не те саме, що тяжко працювати в Сиракузах чи в Жовкві. У Жовкві нічого не змінюється на краще, і треба хіба що вивернути себе, викрутити собі хребет і стати кимось іншим, аби «вийти в люди». А тут ти в одному човні з усіма цими греками та ірландцями, на одному великому кораблі, в одній великій подорожі, яка невідомо чим закінчиться, але ось тепер на камбузі греки смажать м’ясо і здобрюють його своїми незрозумілими грецькими приказками.
***
Занепад тієї частини світу, де я живу, Центрально-Східної Европи, почався якраз тоді, коли «правильна» Европа, Европа з римським профілем, увійшла у велику північноатлантичну гру. Атлантичний океан став сценою історії Нового часу. Ми, мешканці Центрально-Східної Европи, запізнилися на цю сцену. Саме тоді ми почали суттєво відставати від Европи Західної, хоча до того йшли практично «ніс у ніс». Так, час, який був для нас початком кінця, для Америки був просто початком.
А до того, як відкрили Америку, Америкою були ми. Толерантніша в політичних та релігійних справах, ніж наші західноевропейські сусіди, Центрально-Східна Европа – це те місце, куди втікали євреї в Середньовіччі, голандські протестанти – у часи Реформації, єретики, шарлатани, божевільні всіх мастей – тут не було інквізиції, ґета, тут була свобода. Свобода була безперечною цінністю, хоч і не для всіх прошарків, ув одній із найбільших европейських держав, Речі Посполитій, задовго до того, як її прапор підняли Американська та Французька революції. Тільки у двох місцях на Землі в той час любили свободу так пристрасно, відчайдушно та віддано – в Америці та в Центрально-Східній Европі.
За однією з версій, наше відставання від Західної Европи у XVII столітті спричинили впливові парламенти, тоді як за тодішніх обставин вигравав абсолютизм. Парадоксально, до нашого реґресу не останньою чергою доклався проґресивний політичний устрій. Так чи так, кульмінаційний період в американській історії та в історії східноевропейській збіглися в часі «за модулем», але «вектори» були кардинально протилежні: перший поділ Польщі 1772 року, повстання в Чехії того ж року та початок війни за незалежність в Америці 1775 року, американська Декларація про неза­лежність у 1776 році та короткий злет польської Конституції 3 травня 1791 року, подальші поділи Речі Посполитої, аж до повного зникнення дер­жави з мапи світу, і поява на карті нової сильної держави.
Реформатори Речі Посполитої брали американський устрій за взірець, українець Тарас Шевченко мріяв про свого Вашинґтона «з новим і праведним законом», протягом двох століть центральноевропейські бунтарі й вигнанці знаходили прихисток по той бік Атлантики. Затиснута між російським деспотизмом і західноевропейською байдужістю, Центрально-Східна Европа продовжувала себе за океаном.
Я не здивувалася, дізнавшися, що батьки згадуваного Андре Ґлюксмана, адвоката Америки в Европі, – євреї з нашої, менш успішної Европи: мати з Буковини, батько – з Праги. «Він теж розуміє, він теж відчуває!» – зраділа я.
Америка – це Центрально-Східна Европа в квадраті. Строкатість, роз­маїтість, багатоголосся – все те, за що ми любимо Центрально-Східну Европу, останні сто років втілювалося в північноамериканських містах. Попри концепцію «melting pot», перетворення новоприбулих еміґрантів у «єдиний американський народ» ніколи не було справою ламання хребтів. Скажімо, у США немає державної мови, й англійська виконує цю роль за мовчазною згодою.
Найочевидніший доказ цього – українська діяспора в Америці, яка змог­­ла, хай і передусім власним коштом, зберегти не тільки власну окремішність, але й творити Україну своєї мрії – ідеальну, власноруч створену на новій землі. Попри злидні, попри важку працю, часто на кількох роботах, еміґранти забезпечували існування недільних шкіл, зокрема для вивчення української мови – маловідомої мови відсутньої країни, доцільність якої для кар’єри та взагалі практичної діяльности яки­хось 30 років тому прирівнювалася до доцільности вивчення мови ельфів. На противагу цьому, українці, які переселялися до світоглядного антиподу Америки – Росії, практично розчинилися в російському народі, і про їхнє етнічне походження тепер свідчать хіба прізвища та охайні господи.
Антиамериканізм часто йде пліч-о-пліч із антисемітизмом. Будь-який антисеміт із задоволенням розкаже, що Америка є країною, якою заправляють євреї. Не всі антиамериканісти є антисемітами, але практично всі антисеміти є антиамериканістами.
Євреї є ниткою, яка міцно тримає нас купи; нас – це Америку та Цент­рально-Східну Европу. Спочатку їх вигнали із Західної Европи, і так ми прожили з ними, хата в хату, кількасот років. Найбільші єврейські по­селення розташувалися на території толерантної Речі Посполитої, тобто на території теперішніх Польщі, Литви, України, Білорусі та частково Чехії. Саме тут, поруч із нами, євреї пережили емансипацію, саме тут витворили хасидизм і сіонізм. Антисемітизм, який часто закидають цент­­ральноевропейським народам, зародився і розвивався як ідеологія якраз поза Центрально-Східною Европою. Правда, він міг падати на вдячний ґрунт, і тоді сусідські сварки перетворювалися на криваві трагедії. Проте передумовою масштабних погромів обов’язково була присутність іноземного війська – чи із Заходу, чи зі Сходу.
І саме звідси, з Центрально-Східної Европи, до Америки прибули демонізовані, зненавиджені євреї. Ті, що нині є американським єврейським лобі, ті, що є однією з причин терористичних атак на США. Це наші євреї, і якщо припустити, що історія могла бути інакшою і вони залишилися б у Празі та Бердичеві, Львові та Варшаві, Кракові та Вільнюсі й допомагали би звідти державі Ізраїль, то чи конче захоплені терористами літаки таранили би саме нью-йоркські вежі?

***

Америка – це корабель і острів. Попри впевненість у непомильності американських цінностей, американці не почуваються самодостатніми. Вони жадібно тягнуться до інших культур, прибульці викликають цікавість і навіть любов. Це важко зрозуміти европейцям, які можуть потрапити в іншу культуру за одноденний переїзд автомобілем, спостерігати зміну мов, жестів, звичок, лише час від часу виходячи на автозаправках. Американці відділені від цього культурного розмаїття океаном і компенсують його розмаїттям музейних колекцій і фестивалів, наукових досліджень і ре­сторанів. В Америці зачаровує не саме перебування: зачаровує пере­бування й усвідомлення, що є протилежний берег, що за океаном є Португалія, і Франція, і зелена Ірландія, і тисячі портів світу, кожен із яких є шляхом до Америки. Для самих американців – ще й усвідомлення того, що десь за океаном був дім, який колись залишили предки.
У багатющих чиказьких музеях, і навіть більшою мірою серед колекцій власне американського мистецтва, мене не полишало відчуття, що я походжаю між тільки-но розпакованими речами, в їхніх експозиціях мені бракувало валіз.
В американців, із їхньою імміґрантською пам’яттю, з їхніми валізами, з їхніми переїздами по країні, надто свіжі спогади про те, що всі вони насправді тільки прибульці. Це знання, що його в Европі забули: насправді ми прийшли ненадовго. Америка дуже швидко проживає свій вік, свою історію. За кілька секунд це показав Мартин Скорсезе у «Бандах Нью-Йор­ка»: ось зі згарища піднімаються перші будівлі та Бруклінський міст, ось перші хмарочоси, нові й нові, кілька хвиль, як кілька видихів. Вона й живе так, Америка, ніби швидко й жадібно хапаючи повітря на вітрі.
В Америці, як і в подорожі, людина є більше людиною, ніж удома, ніж будь-де. Як і в подорожі, людина залишається наодинці зі своїми гріхами й чеснотами, слабкістю і силою. Випробування Америкою, як і випробування свободою, оголює все людське, надто людське.
В Америці немає нічого, накинутого силоміць: вона – лише дзеркало на­ших бажань. Жадібні знаходять тут можливість поживитися, принижені – гідність, відкинуті вищим світом – Голівуд, вільні душі – свободу.
Мій перший випадковий американський знайомий у мій перший день у США був кшталтовним чорношкірим молодим чоловіком. Він заговорив до мене у книгарні Barnes&Noble. «You must be a writer», – припустив він.
Америка здатна розказати про нас більше, ніж ми самі знаємо про себе. В Америку приїжджають, аби знайти відповідь на найголовніше европейське запитання: «Хто я?». І часто її знаходять.

©Оксана Форостина