Одним із підсумків трансформації русистики у 1990-х роках (і в самій Росії, і за кордоном) є майже повне зникнення колись доволі помітної та поважної царини досліджень – економічної історії Російської імперії та СССР. Різке скорочення кількости досліджень з історії економіки залишилося непоміченим на тлі буму дискурсивного аналізу, історії національностей, нової політичної історії. За минулі півтора десятиліття повністю оновилася дослідницька програма колишньої «русистики», з’явилося принципово нове бачення царської Росії та СССР як гранично гетерогенних суспільств, що лягло в основу такого дослідницького напрямку, як нова імперська історія.
А проте наявні під рукою в істориків давні праці з економічної історії говорять про «економіку Росії» та єдину «фінансову систему», оперують недиференційованими категоріями «селянство», «капіталісти», «ринок»... У цій ситуації особливо багато сподівань покладали на дві присвячені економічній історії книжки Єґора Ґайдара1. Справді, хто, як не директор Інституту економіки перехідного періоду, може запропонувати на рівні сучасної економічної теорії нове осмислення російського економічного простору – «перехідного», «багатоукладного», «у розвитку»? Нове розуміння сучасних економічних процесів мало би збагатити наше уявлення про економіку минулого. Ґайдар вибрав діяметрально протилежний вектор: на підставі узагальнення даних економічної історії пояснити події останніх двох десятиліть у Росії (передовсім пов’язані з розпадом СССР і початком економічних реформ у РФ). Теорія історичного детермінізму (або її сучасніший вияв – path dependency approach) так само безпрограшна у сенсі переконливости висновків, як і позбавлена сенсу: зрозуміло, що коріння сучасности завжди можна відшукати в минулому, але post hoc non ergo propter hoc, і нове годі механічно екстраполювати з минулого. Однак у найнеочікуваніший спосіб Ґайдарові книжки справді дають мож-
ливість багато що зрозуміти в нашому недалекому минулому та в сучасності – щоправда, в дещо іншому сенсі, ніж планував автор.
Єґор Ґайдар написав наукові книжки, що мають усі атрибути солідного дослідження: численні посилання на наукову літературу, місткі таблиці та графіки. Але й самі ці атрибути, і навіть поліграфічна культура видань виказують просту економічну істину: у сучасному суспільстві Лівша не може відіграти хоч трохи помітну економічну роль, тому в осяжному майбутньому годі буде знайти передовий комп’ютер чи автомобіль made in Russia – найвеличніший задум нічого не вартує поза стабільним самореґульованим виробництвом, у якому «прошито» механізм постійної інновації та самоналаштування. Геніяльний процесор перегріватиметься, а в автомобіля не зачинятимуться дверцята. Талановитої ідеї не досить, потрібна система, що постійно виявляє та враховує дефекти, пропонуючи новий стандарт якости замість старого. В історичній науці, до якої вирішив долучитися Єґор Тімуровіч Ґайдар, це називається історіографічним процесом. Це означає, що жоден дослідник, навіть найгеніяльніший, не може існувати у безповітряному просторі: щоби в його ідеях виникла потреба, він має перебувати в постійному діялозі з попередньою науковою традицією та сучасними дебатами, говорити мовою фаху та пропонувати відповіді на запитання, що саме сьогодні цікавлять його колеґ. Прямий діялог із вічністю не так наївний, як безплідний: звісно, історики завжди, врешті-решт, говорять про владу та свободу, насильство та солідарність. Але ці вічні теми ви-
никають як результат розмови «з приводу», іноді напозір занадто спеціяльної і навіть нудної, хай то буде алгоритм викупних платежів кріпосних селян чи дебати довкола партійної програми. А розмова про свободу «взагалі» доречна у філософських есеях, натомість у рамках історичного дослідження вона попросту компрометує власне обговорювану проблему, бо історія завжди унікальна та конкретна: якщо на армійських вантажівках примусово вивозять населення з побережжя за кілька годин до удару цунамі, що це: порушення свободи чи захист (вільного права на життя, материнства, дитинства)? Тому першим критерієм формальної оцінки праці Ґайдара має стати міра інтеґрованости в сучасну економічну історію, вміння вести діялог із цією дисципліною та її традицією, її знання.
Під цим оглядом найновіші Ґайдарові книжки є іще одним доказом того, що ми не маємо економічної історії (як і власного конкурентноздатного автомобілебудування) – втім, як і сучасного наукового книговидання2. Перед нами черговий феномен