Із цим пов’язано нескінчений потік статистики, подекуди коректної, але подекуди – лише ретроспективних і вкрай приблизних обрахунків. Цифрові ряди заступають часову динаміку, формальний показник – вплив історичних чинників і акторів. Поза контекстуалізованою інтерпретацією цифри залишаються порожнім знаком, осмисленим не більше, ніж «середня температура в лікарні»9.
Більша частина двох нових Ґайдарових книжок, дотична до історичних сюжетів, – це типова фоменківщина. Відмінності поетики чи, радше, авторського темпераменту вторинні: Ґайдар не пропонує революційного перегляду усталених історичних поглядів, а навпаки, претендує на академізм своїх штудій. Та все одно бачимо феномен того-таки штибу: спробу людини з чітким технічним мисленням упорядкувати масив розмаїтого емпіричного матеріялу, маючи єдину мету: обґрунтувати певну від початку обстоювану тезу. Цю інтелектуальну традицію започаткували публікації 1960–1980-х років на сторінках науково-популярних журналів «Наука и жизнь» та «Знание – сила», що їх читав загал совєтських інтеліґентів-технарів.
Задубіння професійної історіографії в СССР витіснило ледь живий рівчачок вільного наукового пошуку та дискусії в марґінальну зону природничо-наукових популяризаторських журналів, що публікували статті про НЛО та снігову людину вкупі з матеріялами, що переглядали сталі істини про хазарів чи Наполеона. Фоменко та Ко підхопили традицію зревізувати ортодоксальну історіографію за допомоги калькулято-ра й «Енциклопедичного словника», загалом до цього-таки методу вдається і Ґайдар, переконаний, що «історія» – це лише набір «фактів», і старанній людині буде не надто складно написати вдалу історичну розвідку. Але, на відміну від совєтського інженера, Ґайдар навряд чи має надлишок вільного від служби часу, що його можна присвятити аматорській історіографії. То навіщо він писав отой двотомовий opus magnum?
Автор не приховує своєї цільової авдиторії: це ті, «хто працює або ж рано чи пізно працюватиме в органах влади». Очевидною є і ме-
та, артикульована з воістину параноїдальною наполегливістю: довести, що звинувачення його в розвалі Совєтського Союзу безпідставні, що СССР був приречений на крах усім перебігом всесвітньої історії, від часів неолітичної революції. Варто сказати, що ця мета не відповідає засобам: ті люди при владі та серед загалу, котрі вірять, нібито Совєтський Союз занепав унаслідок особистого шкідництва Єґора Ґайдара, навряд чи спроможні подолати майже 1100 сторінок хитромудрого тексту двох книжок. А ті, хто здатен оцінити написане, навряд чи підозрюють Ґайдара у змовницькій діяльності. Та коли з особистим алібі в Ґайдара все гаразд, написана історична праця несподівано зраджує його з іншого боку. Те, що Ґайдар виявився нікудишнім істориком, не біда: у країні і без нього є чимало кепських істориків, потроху більшає і добрих фахівців. Проблема в тому, що Ґайдар, кого і шанувальники, і політичні супротивники вважають найвидатнішим російським економістом нашого часу, на 1100 сторінках розписався у своїй обмеженості аналітика-економіста. Його зрадило якраз ірраціональне роздратування супроти імперії, таке потужне, що за ним не видно критики авторитаризму, соціялізму чи мілітаризму. Не сперечатимусь, імперія є не надто привабливим історичним феноменом, але це всього-на-всього форма, що їй, до речі, Ґайдар не дав собі клопоту пошукати хоч якесь комплексне означення. Британська імперія була парламентською, Третій Райх – тоталітарним, Друга імперія у Франції – ринковою, Держава Чинґісхана – кочовою. Що саме у Ґайдара викликає відторгнення? Крім імперії, історія знає форму національної держави (приміром, епохи апартеїду в ПАР), феодальної політії (наприклад, Московію) чи потестарного племенного вождівства. Котрий із цих зразків Ґайдар як поборник формального аспекту організації держави пропонує для сучасної Росії?
Ґайдар напрочуд наполегливо називає «імперією» всі неґативні історичні феномени, часто-густо цілком протилежні в основі. Заявляючи, буцімто «питомою ознакою імперій є брак [загального] виборчого права», Ґайдар фактично зараховує до імперій усі політичні утворення земної кулі до початку XX століття. Із другого боку, в СССР, що його Ґайдар апріорно класифікує як імперію, загальне виборче право існувало, а наскільки ефективною була його реалізація в СССР (або в США) – це питання окремої дискусії. Навіщо взагалі згадувати про імперію, якщо це поняття використовується як простий синонім системи політичної нерівности? Єґор Ґайдар не сформулював виразно своєї «теорії імперії», але емпірично зрозуміло, що він мав на увазі. «Імперія» протистоїть «нормі» модерного, раціонального, гомогенного, демократичного суспільства, по всіх закутках якого – і на всіх рівнях соціяльної ієрархії – однаково діють одні економічні та політичні закономірності. У цьому суспільстві панує принцип «одна людина – один голос», а також діють усім зрозумілі рівняння: соціяльний статус х = економічний достаток у = культурний обрій z. А в Росії, як завжди, ці змінні складаються у непристойну трилітерну формулу. Бо кочегар котельні може виявитися геніяльним письменником, губернатор – трійочником, а видатний науковець може отримувати злиденну зарплату. Ба більше, фахівці з однаковою кваліфікацією, але різною етнічною належністю мають абсолютно різні кар’єрні шанси у різних частинах країни. Одна й та сама діяльність приносить абсолютно різний прибуток у столиці та провінції, у місті та в селі. У різних частинах країни функціонує різна валюта – і буквально, і в сенсі абсолютно різної купівельної спроможности однієї грошової одиниці. Саме ця ірраціональна будова і дратує такого врівноваженого інтелектуально Єґора Ґайдара.
Але обурливий для нього (без)лад склався не 1991 року: в історичній Російській імперії суспільство було гранично гетерогенним, становлячи конґломерат не лише територій і народів, але й економік і устроїв життя. І то переплетіння економічних і «неекономічних» чинників було такою самою непозбутньою властивістю цієї системи, як і інваріянтність станового статусу, конфесійної належности, економічного положення й етнічности. Історію парадоксальної економічної раціональности імперського простору ще не написано. Майбутній історик імперської економіки має фахово прокоментувати гіпотезу Джона Ле Дона про те, що польські маґнати наприкінці XVIII століття настільки залежали від російського ринку збуту пшениці (точніше – від потреб російської армії), що це виявилося важливим чинником у розділах Польщі і навіть на початку Кавказьких воєн. Ніхто дотепер не зміг переконливо заперечити або підтвердити давню тезу Пєтра Струве про економічну ефективність кріпацького сільського господарства. Дискусія про «ціну імперії» перебуває у зародковому стані. Перераховувати актуальні дослідницькі проблеми економічної історії Російської імперії можна довго, але Єґор Ґайдар їх не бачить. На його думку, аґрарну кризу можна подолати за допомогою принципу майорату при успадкуванні майна, а специфіку індустріялізації в Росії можна звести до державної інтервенції. Не більше клопоту йому завдає і соціялістична система. Либонь, не треба бути директором Інституту економіки перехідного періоду, щоб отак описувати специфіку економіки соціялізму:
Соціялізм – це, як давно доведено, економіка дефіциту. Пояснити, як він працює, тим, хто з нею не мав справи, важко <...> як для родини важливо мати знайомого продавця....
Ґайдар не має хоч трохи виразної аналітичної моделі соціялістичної економіки як феномену sui generis (а не хворобливої девіяції від норми) і не може вийти за рамки переживань повсякденного досвіду. Тимчасом соціялістична система не була лише плодом фантазії фанатичних революціонерів і вирішувала певні проблеми за певних обставин. До кінця 1960-х років тупиковість совєтської системи не була надто очевидною для багатьох чільних суспільствознавців на Заході, далеко не симпатиків комуністичної ідеології. Зрозуміло, що совєтський соціялізм виявився нездатним відтворити модель динамічного суспільства масового споживання, але наскільки ефективно ця модель – порівняно з іншими можливими сценаріями соціяльно-економічного розвитку – вирішувала завдання, поставлене політичним режимом і підтримуване в частині суспільства в 1920–1930-х
роках: структурно перебудувати еко-
номіку та забезпечити високий рівень мобілізації ресурсів без утрати зовнішньополітичної незалежности? У цьому випадку йдеться не про те, чи на благо було це завдання, але про те, наскільки «раціональним» був обраний шлях її вирішення. Потрактовуючи соціялістичний режим як один великий театр абсурду, Ґайдар не бачить власне дослідницьких проблем в історії совєтського періоду та не вважає гідними уваги праці своїх попередників, скажімо, рафіновані теорії функціонування негрошової економіки, що їх розробляли Станіслав Струмілін або Алєксандр Чаянов. Соціялізм відійшов у минуле, але не методики оцінки трудових ресурсів поза ринковою «вартістю». Сучасні ґендерні дослідження застосовують ці методики, аби з’ясувати й оцінити колосальний внесок «невиробничих груп населення» – домогосподарок, бабусь, які доглядають онуків, – у реальне зростання економіки. А для Ґайдара абсолютно леґітимне й актуальне з погляду історіографії питання про механізми функціонування соціялістичної економіки як режиму перерозподілу влади та капіталу (зокрема й символічного) у суспільстві попросту не існує.
Здавалось би, досвід радикальної економічної трансформації та реальної багатоукладности російської економіки 1990-х років мав би стати для нього ключем до розуміння історії Росії, висвітивши наукові проблеми, що їх раніше іґнорували історики. Те, що Ґайдар сприйняв економічну історію Росії як моралізаторську притчу, а не як дослідницьку проблему, говорить не про те, що він поганий історик, а про те, що він неглибокий економіст. І те, що він не побачив проблем у далекому минулому Росії, свідчить про наявність у Ґайдара певних «сліпих зон» в оцінці сучасних умов. Так, наприклад, стають зрозумілішими джерела приписаної Ґайдарові леґендарної фрази про те, що внаслідок реформи старі, як тягар, економіки вимруть. Єґор Ґайдар не справляє враження бездушного робота, він дбайливий батько, напевно, він має родичів похилого віку. Але в тій економічній моделі, яку він розглядає як єдину норму, відсутня така проблема – «старі». Припускається, що за розвинутого капіталістичного суспільства люди здійснюють значні економічні виплати в пенсійні фонди та відрахування на придбання пакетів цінних паперів протягом трудового періоду, щоб на старості літ поєднувати особисті накопичення із соціяльною допомогою. Для Ґайдара та багатьох його однодумців не існує і проблеми соціяльних «пільговиків». Їхнє переконання в тому, що на «Заході» пільговиків не буває, ґрунтується на доволі неповних знаннях, але масштаби цієї категорії населення в Росії справді годі порівняти з масштабом системи пільг (зокрема й «натуральних», не грошових) у Західній Европі та США. Якщо ж нормативна теорія Ґайдара не описує феномену злиденних старих і нужденних пільговиків – їх для нього не існує або їм не випадає існувати. Але статистично та фізично вони є; і як їм не бути, адже російському капіталізмові лише десять із половиною років, і навіть у ці роки не було тієї стабільности в економіці, що дала би можливість зробити накопичення! Однак емпірична реальність не може поставити під сумнів теоретичні погляди науковця. Особисто Ґайдар найрадше нікого ніколи не хотів викреслити із життя, але його теорія викреслює «ірраціональні феномени», не даючи їм права на існування. Відсутність інтересу до проблем економіки соціялізму – це справа особистого вибору; нерозуміння того, як натуральне общинне селянське господарство, соціялістичне виробництво чи зайнята внуком пенсіонерка беруть участь у виробництві ВНП – це свідчення неповної фахової відповідности.
Так само годі зрозуміти, у чому причина вкрай емоційних звинувачень Єґора Ґайдара в непатріотизмі. На відміну від своїх викривачів, котрі за межами Росії і навіть за рамками вузької та заболоченої ниви «професійного патріотизму» нікому не потрібні, Ґайдар може успішно самозреалізуватися в будь-якій країні світу й навіть забезпечити собі вищий економічний статус. Свідомо вибираючи життя та працю в Росії, він тим самим демонструє патріотизм як акт особистого вільного вибору, а не як останній прихисток неповноцінного суб’єкта. Та в своєму науковому аналізі, де відкинуто емпіричну реальність заради недоладно запозиченої теорії, Ґайдар займає погордливу позицію щодо об’єкта свого дослідження. Якщо він не відповідає нормативній моделі, тим гірше для об’єкта. Звісно, не Ґайдар розвалив СССР; але, як і хірурги часів Кримської війни, його науковий підхід знає лише один спосіб лікування ран: ампутацію. Все, що не вкладається в прокрустове ложе доволі нехитрої утровано-ліберальної нормативної схеми Ґайдара, «ампутується», виноситься за дужки, стає фігурою замовчування, не аналізується. Там немає місця для субекономіки роботяг, що надають прості послуги населенню «за пляшку», немає місця для «непродуктивних» працівників «домашнього фронту»; немає місця для нереформованого сектору сільського господарства, а також для реґіонів, які не вписуються в жорстку структуру ідеальної нації-держави. Ґайдар не «розвалював» СССР, але його аналіз не припускає існування «ірраціональних» гетерогенних і симбіотичних соціяльно-економічних просторів, а тому наполегливо вимагає їх деконструювання – не в сенсі ви-криття внутрішніх механізмів, а в сенсі механічного руйнування, щоби досконаліше допасувати «залишок» під лекала нормативної теорії.
Ця теорія, в жертву якій приноситься реальність, доволі проста – у частині своїх соціяльно-політичних засад. Вона має такий самий стосунок до реального «Заходу», як штатівські уявлення покоління Васілія Аксьонова про країну довгих машин і рок-н-ролу – до реальної Америки. Доктрину, що її сповідує Ґайдар, годі однозначно співвіднести з конкретним політичним проєктом у Північній Америці чи Західній Европі. Ґайдар видається наївним у своєму методологічному ринковому екстремізмі й дивовижно архаїчним у запеклому іґноруванні царини політичного як неодмінного компоненту економіки. Численні заповзяті заяви Ґайдара про те, що він розглядав свою роль в уряді (і пізніше) як роль технічного експерта, мають глибоку теоретичну основу: судячи з його історичних штудій, він справді не бачить, як політична система виявляється інтеґрованою частиною економіки (опріч горезвісного «адміністративного ресурсу»), і не вміє залучати до аналізу проблему взаємної конвертації символічного, політичного та фінансового капіталів. Непримиренний борець із марксизмом, співець «чистої» ринкової економіки, що існує у паралельних світах із державою, Єґор Ґайдар є типовим носієм «західництва», що його комсомольці-аспіранти вивчили заочно, за уривчастими публікаціями на початку 1980-х років. Представники цієї когорти – такі різні, як Єґор Ґайдар, Анатолій Чубайс, Андрєй Іларіонов, – багато в чому відповідальні за те, що ідеали західного суспільства у постсовєтській Росії виявилися скомпрометовані. Уособлюючи певну соціяльну програму та цінності, вони залишалися відданими ідеалізованому образові нормативної реальности, що був закарбований у їхній свідомості від юнацьких часів, і зверхньо ставилися до «початкового матеріялу», який треба було реформувати. Вони наштовхнулися на політичну опозицію, набагато сильнішу від них, але головної шкоди ліберальній ідеї в Росії завдали самі: тим, що не могли чи не хотіли кореґувати абстрактну модель відповідно до місцевої специфіки – у царині політики, та не вміли аналізувати ситуацію поза своєю нормативною науковою схемою – у царині дослідницькій.
Імперія в Росії – це не лише і не так двоголовий орел і миття чобіт у Індійському океані, як спроба зберегти нестійку рівновагу та баланс соціяльних груп і інтересів у надзвичайно строкатому суспільстві. Із погляду реальної політики, можливо, немає потреби в тому, щоби в одних політичних межах існували малі народи Півночі та республіки Кавказу, центральноазійські та прибалтійські реґіони. Однак дослідник, який вивчає таку складноскладову політію, яка реально існувала у минулому чи існує тепер, не може іґнорувати її реальність лише на тій підставі, що його аналітичний інструментарій не дає помислити цю єдність інакше як ірраціональну химеру. «Деконструкція імперії», яку здійснив Єґор Ґайдар, не виконала дослідницького завдання комплексної аналітичної інтерпретації імперського [економічного] минулого. Замість цього Ґайдар узявся за суто політичне завдання, яке годиться для національно-визвольних рухів, але аж ніяк для академічного науковця, котрий претендує на роль ментора політичної еліти наразі територіяльно цілісної країни. Якщо на наступному виткові історії Росія переживе чергове «відсічення», відповідальними за це будуть не тільки бездарні політики, але й інтелектуальна еліта, непрофесійна за характером організації наукового процесу, схильна оперувати гібридними аналітичними моделями, де архаїчна мова суспільствознавства нації-держави