Нічне прибуття у Чоп повернуло мене назад до реальности. Я трохи вирізнявся з-поміж дрібних торгівців, які вийшли з потяга й посунули до українського митного контролю, проте назвав мету відрядження і пройшов без проблем. Таксист, везучи мене ще двадцять кілометрів до Ужгорода, лаявся через постійне дорожчання пального. Його політичні прогнози були непохитно скептичні: він мав певність, що Янукович отримає сорок відсотків голосів. Але посперечатися про це ми не встигли – він уже довіз мене до готелю «Дружба», розташованогo в мальовничому куточку міста. Як німецький «причеп» у команді журналістського супроводу Луценка, мене зацікавлено розглядали, але прийняли привітно й гарно поселили.
В Ужгороді я першого ж дня познайомився з Олександром – цей колишній офіцер, що служив у НДР, прийшов у готель на прес-конференцію, пополудні показував мені місто, а ввечері ми разом стояли перед великою сценою. Він розповів мені про свою участь у подіях осені 2004 року. Як і багато інших «ветеранів» Майдану, з якими я познайомився раніше, Олександр був розчарований, проте не хотів втрачати надію. «Сподіваюся, цього разу самими словами не закінчиться», – зітхав він, вслухаючись у передвиборні гасла команди президента. Ці побоювання я чув іще не раз – у найрізноманітніших варіянтах.
Через три дні і три ночі рано вранці я опинився в Києві. Позаду залишилася майже десятигодинна нічна поїздка мікроавтобусом з Івано-Франківська. Українські колеґи-журналісти, як і решта команди, були молодші від мене в середньому років на двадцять-тридцять і зворушливо про мене турбувалися. Нічний переїзд через Карпати, три великі вечірні передвиборні заходи, численні виступи у невеликих містах Західної України, різноманітні прес-конференції складали програму першого етапу моєї подорожі. За цей час я вивчив напам’ять біографії кандидатів із першої десятки виборчого блоку та найголовніші тези луценкових передвиборних виступів, знав, коли зі сцени співатимуть національний гімн, а коли надійде черга бандуристів. Мій драконоборець залишався для мене загадкою. Це був згусток енергії; те, що за останні місяці він мав понад двісті виступів, зраджував хіба що його захриплий голос. До змісту промов я ставився почасти скептично. Обіцянки, що їх із якобінською рішучістю давав Луценко, виконати могла би хіба що ціла команда титанів, на додачу ще й хитрих, ніби Одисей. Серед іншого йшлося про успішну боротьбу з гідрою корупції, негайне заснування центральної антикорупційної служби, покращення співпраці між Міністерством внутрішніх справ, Генеральною прокуратурою, службою безпеки і судочинством, чому протиставлялися численні неґативні явища української дійсности. Луценко обіцяв не повторювати хиб, які не раз призводили до поразки помаранчевих сил, натомість покладався на майбутню командну гру – і всередині власних лав, і з БЮТом та Юлією Тимошенко. Чи заслужив він довіру досвідом перебування на посаді міністра внутрішніх справ і демонстративною бездоганністю, а чи є він, як пізніше запевняв мене один киянин, такою собі «Юлею у штанах», політиком, якому врешті-решт ідеться про владу?
© Вольфґанґ Темплін