Чи здатна Росія
на демократію?
«Народне представництво виникло в нас не для обмеження влади, а для віднайдення і зміцнення влади: в цьому полягає його відмінність від західноевропейського», – писав Васілій Ключевський. Юрій Півоваров цитує цей висновок великого російського історика про «смуту» на початку XVII століття і проводить паралелі із сучасністю: «Те, що ми бачимо нині, є не лише і не просто “поверненням” до совєтських часів. Це повернення взагалі. Повернення до того, що було завжди, незважаючи на численні реформи, поверховий політичний плюралізм тощо». А також – «У нашій країні панує самодержавна політична культура».
То що, після невдалої спроби встановлення парламентської демократії російське суспільство має тепер такий режим, якого воно прагнуло і який йому пасує? Відповідь на це питання не є однозначною. Вище вже йшлося про схвалення в широких верствах населення президентського устрою. За опитуваннями фундації «Общественное мнение» в листопаді – грудні 2004 року понад третина опитуваних уважали, що коли губернаторів призначатиме президент, це матиме позитивні наслідки, протилежної думки дотримувалися приблизно 30%, решта не мали щодо цього жодних міркувань. Подібно розділеною є громадська думка й щодо державного контролю над засобами масової інформації. Приблизно 30% дотримуються думки, що посилений державний контроль над ЗМІ корисний, трохи більше ніж чверть певні, що це шкідливо, і третина опитуваних не вбачають у тому ні користі, ні шкоди.
Із другого боку, відповіді на загальніші питання про демократію та свободу створюють враження, що в російському суспільстві є значний потенціял для демократизації, але його придушують. 1999 року 64% підтримували «ідею демократії», а 60% вважали, що «демократія була би доброю для управління Росією». Водночас людей запитували, чи задоволені вони теперішньою демократією в Росії: 80% були незадоволені. На запитання, чи вважають вони нинішню систему в Росії демократією, 52% відповіли «ні», і лише 19% – «так». Ці результати наштовхують на висновок, що значна частина людей відкритіша до ліберальної демократії, ніж владні еліти, що вийшли із секретних служб та військових кіл. Іще тривожнішим для керівництва має бути те, що держава та її інституції вже давно мають надзвичайно низький рейтинґ. Наприкінці 1990-х років показник «задоволення» урядом, парламентом, політичними партіями чи директорами підприємств становив загалом менше ніж 20%, відтоді він так і не зріс. Це поширене незадоволення практично всіма соціяльними та політичними інституціями вказує на прірву між правителями та суспільством, ба більше – про малу леґітимність політичного режиму.
Багато хто в Росії очікує від Путіна розвитку демократії. На початку його каденції в 2000 році 47% опитаних у репрезентативному опитуванні дотримувалися думки, що політична опозиція потрібна (24% були проти). 2004 року кількість прихильників ідеї опозиції зросла до 61%, і тільки 17% були проти. Політика дуже послідовно протидіяла цьому, запобігаючи розвиткові опозиції. Майже третина російських виборців, які виступають за демократію західного типу, тепер не представлені адекватно ні в громадському дискурсі, ні в парламенті.
Отак розкривається прірва між Росією та росіянами. Чимало росіян виступає за демократію, зміну влади й парламентаризм. А правлять ними політичні еліти, які, використовуючи традиційні політичні культури та сучасні політтехнології, сконсолідували авторитарний президентський режим. Але розпускати парламент, як у січні 1918-го та в жовтні 1993 років, не хочуть і вони. Тому, врешті, залишається надія – вона має давню традицію, коли йдеться про Росію.
© Ґергард Зимон